Сходження на Манаслу 8163 м., майже соло

Шо, опять?

3 роки тому, повернувшись з експедиції на Лхоцзе, я сказав - НІКОЛИ БІЛЬШЕ!

Цього разу - гора Манаслу, восьма за висотою вершина світу, 8163 метри. Як завжди, у мене амбіційний план — піднятися без кисню і без шерпа-гіда. Тобто в стилі «соло» (якщо не рахувати інших ~300 альпіністів на горі).

І, як завжди, щось пішло не так...

Чому я обрав Манаслу?

У світі є 14 гір вище 8000 метрів, і кожна має свої виклики й свій характер.

Манаслу часто називають «Горою Духу», і вона пропонує унікальне поєднання краси й складності. На відміну від Евересту чи інших відомих вершин, Манаслу більш віддалена і дика.

Кілька років тому я вже намагався залізти на восьмитисячник — тоді це була гора Лхоцзе, четверта за висотою гора у світі. Тоді не вийшло, тобто вершини я не досяг, але сподіваюся, що весь набутий досвід допоможе мені цього разу зробити все правильно.

Сходження на Манаслу — це не лише фізичний виклик, а й ментальний. Погода непередбачувана, маршрут технічний, а лавини — постійна загроза.

А щоб ще більше ускладнити завдання — спробую досягти вершини без додаткового кисню і без підтримки шерпа-гіда.

Дорога до базового табору

Отже, я щойно приземлився в Катманду. Зараз початок вересня 2024-го. Але тут відчувається, наче розпал літа.

Перед самим сходженням треба ще дійти до базового табору — і ця подорож не менш важлива частина пригоди, ніж сам підйом. Дістатися Манаслу означає прорватися вглиб Непалу, через суворі ландшафти й віддалені села, аж до підніжжя гори.

Ну, насправді, замість 7 днів пішки до базового табору можна сісти на вертоліт і долетіти за день. Це, звісно, простіше, але з точки зору акліматизації — не краще. Бо під час трекінгу ти набираєш висоту крок за кроком. Та й по дорозі до базового табору можна перетнути перевал на висоті 5100 метрів — це навіть вище за сам базовий табір.

Все починається в Катманду — спершу автобус до кінця асфальтованої дороги. Потім джип трясучими і страшнуватими гірськими дорогами.

Стежка до Манаслу — дика, віддалена і неймовірно мальовнича. Проходиш крізь крихітні села, де час, здається, зупинився, а місцеві живуть так само, як і століттями до того.

Підвісні мости тягнуться над ревучими річками, густі ліси змінюються широкими долинами, і чим вище піднімаєшся, тим більше змінюється пейзаж. Повітря стає рідшим, температури падають, а навколо починають здійматися вершини, нагадуючи, як далеко ти зайшов.

Трек — це поступовий підйом, що дає твоєму тілу час адаптуватися до висоти. По дорозі тебе постійно оточують височезні гори, водоспади і пейзажі, які виглядають аж занадто красивими, щоб бути справжніми.

Для треку я в міжнародній команді з іншими альпіністами. Ми йдемо з невеликими рюкзаками, а основна частина нашого спорядження їде прямо до базового табору караваном мулів.

Головний виклик по дорозі до базового табору — це перевал Ларке (Ларк'я Ла). Він розташований на висоті 5106 метрів над рівнем моря. Це найвища точка треку Манаслу.

Останнє село перед базовим табором — Самагаон. Тут я востаннє можу спати в будинку на нормальному ліжку.

Після днів трекінгу (і 10 днів з моменту, як я вийшов з дому) я нарешті дістався базового табору — на висоті близько 4800 метрів. Це наче інший світ — замерзлий пейзаж під тінню масивної гори. Саме тут починається справжнє сходження, але навіть просто дійти до базового табору — це вже досягнення.

Звідси видно, який виклик попереду. Вершина здається неможливо далекою.

Життя в базовому таборі

Життя в базовому таборі — це адаптація, як фізична, так і ментальна. Перші кілька днів — це підготовка тіла до сходження. Ти відпочиваєш, п'єш багато води і ходиш у короткі радіальні виходи на сусідні хребти, щоб поступово звикнути до розрідженого повітря. Кожен крок — частина процесу. (Ми з іншими альпіністами, які пройшли трек, маємо перевагу — ми вже були на більшій висоті. Пам'ятаєте той перевал по дорозі?)

Тож решту першого дня я просто відпочивав у базовому таборі й розкладав речі в наметі.

До речі, цього року в мене новий тип намету — він набагато більший, ніж попередні, всередині можна стояти на повний зріст. І він утеплений, тож не так гаряче вдень і не так холодно вночі.

За правилами, наступного дня мені теж треба було б просто відпочивати. Але це було занадто складно — я відчував, що мушу йти вгору.

Тож я знайшов компроміс — піду до Табору 1 з частиною свого спорядження, залишу його там як «заброску» і того ж дня повернуся в базовий табір.

Ротація

Сьогодні я вперше іду до Табору 1. План — занести трохи припасів, їжу і спорядження.

У висотному альпінізмі ти не йдеш прямо вгору. Ти підіймаєшся високо, а спиш низько, рухаючись між таборами кілька разів, щоб тіло звикло до розрідженого повітря.

Маршрут від базового табору до Табору 1 місцями крутий і вимогливий, зі снігом і технічними секціями, де треба бути обережним. Це підйом приблизно на 1200 метрів, і кожен крок здається важчим, бо висота бере своє. Але навколо — неймовірні краєвиди: височезні вершини, глибокі долини внизу і постійне нагадування, наскільки ми тут самі.

Стежка починається з льодовикової морени (де розташований базовий табір). Треба піднятися крутою скельною ділянкою, а через якийсь час «крампон-пойнт». Тут маршрут заходить на льодовик і треба націпити кошки.

Кілька великих тріщин, які треба перетнути, а далі — перший виклик: вертикальна льодова стіна.

Після неї — довга-предовга снігова ділянка, найвиснажливіша частина (принаймні для мене).

Перші намети Табору 1 стоять на схилі пагорба.

Дійшовши до Табору 1, я залишаю спорядження — їжу та необхідне обладнання, яке знадобиться у вищих таборах. Просто залишив усе в кухонному наметі Seven Summits Treks.

Приємно скинути вагу, і після того, як я все залишив, — одразу вниз, до базового табору.

Наступного ранку я знову на тому ж маршруті, але цього разу несу більше спорядження — і планую переночувати в Таборі 1. Такі переміщення між таборами допомагають поступово акліматизуватися, даючи тілу час звикнути до меншої кількості кисню.

Поки піднімаюся, знайомий рельєф відчувається інакше. Але повторно дійти до Табору 1 — це вже прогрес. Я ставлю намет, розпаковую спорядження і влаштовуюся на ніч.

Спати в Таборі 1 — це окремий виклик. Через висоту складно нормально виспатися — серце калатає, відчуваєш кожен свій подих. Але це частина процесу. Кожна ніч, проведена вище, наближає мене до мети.

Наступного ранку пакую речі і починаю підйом з Табору 1 до Табору 2. Ось тут уже все стає серйознішим — маршрут крутіший, рельєф технічніший. І рюкзак у мене тепер важко завантажений. До Табору 1 я ходив за два рази. А до Табору 2 треба нести все одразу.

Весь шлях від C1 до C2 — це дуже крутий льодоспад. Є ділянки, де доводиться лізти крізь льодові поля та тріщини. Драбини, льодові стіни і дуже багато людей…
Половину часу (ну, можливо, не аж так багато) я просто простояв у чергах.

Підйом з Табору 1 до Табору 2 — це все про економію енергії. Кожен крок здається битвою з висотою, але водночас захоплює, як далеко ти вже дійшов.

З набором висоти краєвиди — просто захоплюють подих. Гімалаї розкинулися навколо в усіх напрямках, і ти розумієш, який ти крихітний у цьому величезному ландшафті.

На останній льодовій стіні перед C2 зі мною сталося дещо погане.

Я майже висів посеред стіни, намагаючись виштовхнутися вгору однією ногою, і раптом щось вдарило мене прямо в коліно (принаймні, відчуття було, ніби це удар, як постріл. Дуже болісно). Це міг бути шматок льоду або просто м'язовий біль — я й досі не знаю точно.

Намагаюся помасажувати коліно (висячи на мотузці) і лізти далі. Через кілька кроків злітає кішка з іншої ноги. Просто висить непотрібно на ремінці.

Як круто! Одна нога болить, на іншій немає кішки. Молодець, нічого не скажеш!

Це було чудо, що я зміг видертися ще на кілька метрів до верху стіни.

Там я зміг закріпити кішку. І перевірити, що там з коліном.

Видимих пошкоджень на коліні я не знайшов (ні крові, ні рани). Я можу стояти на цій нозі, якщо ступня орієнтована прямо. Але якщо є нахил — болить так, що не можу на неї наступити.

За допомогою трекінгових палиць я дістався C2. На щастя, більше вертикальних ділянок не було.

Мені вдалося підготувати місце і поставити там намет.

За планом наступного дня я хотів піти до Табору 3, переночувати там або хоча б зробити «touch and go» — дійти і повернутися в 2, залежно від самопочуття.

Але наступного дня мені було складно навіть дійти до туалету, який за 30 метрів від мого намету. Якщо ставити ногу не зовсім прямо — так боляче. А на гірському рельєфі не завжди можеш ставити ногу так, як хочеться.

Я перед дилемою — не знаю, що робити.

Іти вгору — точно не варіант: там технічні ділянки, льодові стіни і круті крижані схили.

Те саме і з шляхом униз — маршрут з C2 до C1 найтехнічніша частина всього маршруту.

Залишатися тут у C2 — а на скільки? А якщо стане гірше?

Ще один варіант — викликати вертоліт, щоб мене звідси забрали. Але це означає кінець експедиції.

Після кількох годин вагань і повільного шкутильгання табором справи поліпшилися. Тепер я знаю, як ставити ногу, щоб не боліло, і яких положень уникати.

Сталося ще дещо, що допомогло мені прийняти рішення. Але тут невеличке відмотування назад.

У базовому таборі в нас є величезні намети-їдальні. Там ми їмо, заряджаємо всі гаджети і знайомимося з іншими альпіністами. Там я познайомився з двома чудовими хлопцями з Чехії — Яном і Лібором. Вони теж лізуть без кисню і шерпів. Після цього ми зустрічалися ще багато разів на маршруті.

І ось вони приходять до C2, і за щасливим збігом (або тому, що вони краще підготувалися) у них є якісь ліки та еластичний бинт. Після того, як ми все це застосували до мого коліна, я вирішив спробувати спуститися.

Я зібрав намет і речі, залишив усе в C2 як «заброску» (бо просто не міг тягти важкий рюкзак) і з майже порожнім рюкзаком о 14:00 почав спуск.

На щастя, стежка була майже порожньою, інших альпіністів не було, тож не довелося ні з ким розминатися. Все одно це було збіса важко і боляче, з купою матюків.

Нарешті десь о 19:00 я був у базовому таборі. З «крампон-пойнту» я зв'язався з ними по рації і попросив залишити мені щось поїсти на вечерю.

Ок, тепер я в безпеці, але що далі? Гарне питання!

Наступного дня я зайшов до лікаря (так, у базовому таборі SST є окремий лікар).

Він сказав, що це найімовірніше м'язова проблема, а не пошкодження зв'язки. І дав мені спеціальну іранську мазь.

Після одного повного дня відпочинку в базовому таборі коліно почуває себе значно краще. Я можу ходити — повільно, але майже без болю.

Погана новина: за прогнозом погоди, через 7 днів буде великий снігопад (близько 1,5 метра свіжого снігу).

Що це означає для мене? Іти на штурм вершини раніше або чекати на наступне погодне вікно.

Чекайте, у мене ж вже була така ситуація! На Лхоцзе. Я тоді чекав на ідеальне погодне вікно. Був снігопад (ну, не зовсім снігопад, просто кілька сніжних днів, сантиметрів 40 свіжого снігу) — і цього вистачило, щоб знищити маршрут і мотузки лавинами.

А тут прогнозують 1,5 метра!

Ні, так не вийде. Треба робити це до. Бо, як на мене, після снігопаду шансів вийти на вершину майже нуль. Мотузки знищать лавини або хоча б закопають під снігом, а через кілька днів цей сніг стає твердим, як бетон.

Тож зараз або ніколи!

Але стоп, у мене ж проблема з коліном. Дивовижно, але вже після двох днів відпочинку в базовому таборі (і застосування тієї магічної іранської мазі) я зміг дійти до «крампон-пойнту» і повернутися назад.

Я вирішив спробувати — і наступного дня хочу починати сходження.

Як ви пам'ятаєте, на самому початку я казав, що хочу зробити це без кисню.

Тепер очевидно, що в цих обставинах я цього не зможу. Я недостатньо акліматизований — лише одна ніч у C1 і одна ніч у C2, цього явно мало. І в мене немає часу зробити ще одну ротацію до снігопаду.

Я вирішив — краще мати вершину з киснем, ніж не мати її взагалі. І купив два балони кисню.

Один із них понесу з базового табору (він обійшовся мені у 500$), а другий заберу в C2 (цей коштує 700$). Просто хочу мінімізувати вагу і берегти коліно (наскільки можливо).

Ще: з базового табору мені треба йти одразу до Табору 2 — бо мій намет і всі інші речі вже там. У Таборі 1 мені просто немає в чому ночувати.

Штурм вершини Манаслу

Як і планував, наступного дня іду в Табір 2.

Я хотів зробити рюкзак максимально легким, але він все одно вийшов важким. У мене один балон кисню, редуктор і киснева маска. Пуховий комбінезон, рукавиці для вершини, додаткові снеки і трохи електроніки. Думаю, загальна вага близько 15 кілограмів. Не багато, але не так мало, як хотілося.

Я вийшов одразу після сніданку, щоб мати достатньо часу дійти до Табору 2.

Тим самим маршрутом, що вже ходив. Цього разу значно легше — акліматизація працює. Іду повільно й обережно, бережу коліно. Поки що все «гут».

Короткий відпочинок у Таборі 1 — і далі вгору. Тепер на маршруті значно менше альпіністів. Мабуть, більшість із них ночували в Таборі 1 і вийшли до Табору 2 рано-вранці. Тим краще для мене.

Нарешті я в C2, страшенно виснажений, але загалом усе добре. Ставлю намет на те ж саме місце (не треба знову копати сніг).

Наступного дня понесу свій кисень до Табору 3. До ночі повернуся сюди, в Табір 2.

Шлях до Табору 3 не такий довгий — близько 3-4 годин угору і менше години вниз. Є пара складних ділянок, але загалом це менш виснажливо, ніж шлях від Табору 1 до Табору 2.

Усе пройшло за планом, і я знову в Таборі 2. Ще одна ніч тут, а завтра іду назад у Табір 3 уже зі спорядженням для штурму вершини — пуховий комбінезон, рукавиці і снеки.

Наступного ранку я склав у рюкзак усе, що потрібно для вершини. А все, що не потрібно — залишаю тут. Так, я залишив намет і спальник.

Спати в Таборі 3 я не збираюся. За планом я прийду туди десь в обід, а далі почну сходження на заході сонця.

Останньої миті я вирішив узяти з собою каремат. Щоб можна було сісти або полежати — бо там у мене не буде ні намету, ні іншого місця для відпочинку.

І це була чудова ідея. Коли я прийшов у Табір 3, там була купа людей — альпіністи, що спускалися з вершини, альпіністи, які цієї ночі підуть на штурм. Я ледве знайшов відносно рівне місце, щоб покласти каремат прямо на сніг. Робити нічого, тож я просто розслабився до моменту, коли сонце зайшло за хребет. До цього було тепло — ні вітру, гаряче сонце, а через хвилину після цього стало холодно, і я кинувся надягати пуховий комбінезон.

Усі альпіністи почали потроху готуватися до штурму вершини.

Перша група вийшла десь о 17:00. Основна маса людей — гадаю, понад 100 альпіністів плюс стільки ж шерпів-гідів — стартували з Табору 3 між 18:00 і 18:30.

Я вирішив, що я тут найрозумніший, і не хочу йти з натовпом і чекати в чергах на стіні посеред ночі. Тож коли всі ці люди залишили табір, я заповз до вільного намету спати.

Через 3 години, десь о 21:00, я почав сходження.

Навколо нікого, лише якісь вогники далеко попереду. Погода добра — майже немає вітру, добра видимість і відносно тепло, гадаю, десь -15°C.

Майже одразу після виходу з табору починається крутий схил без жодного рівного місця для відпочинку.

Ненавиджу цю частину сходження, коли треба лізти в темряві. Нічого не відбувається — ти просто переставляєш ноги, але довкола нічого не змінюється: та сама маленька пляма світла, той самий сніг і лід, і нескінченна мотузка.

Через кілька годин мені вдалося наздогнати одного шерпа. Він ішов без кисню, тому рухався повільніше за мене. Група вогників далеко попереду залишалася на тій самій відстані (принаймні, не здавалося, що я наближаюся, хоча точно сказати важко).

Лізти самому вночі на такій велетенській горі — це повна жесть. І страшно. Хочеться, щоб поруч хоч хтось був. Може, стояти в чергах усе ж не так і погано? — ось такі думки в мене були в той момент.

Ще через кілька годин я дійшов до верхньої частини цього схилу. Там був сильний вітер, який здував сніг зі схилу вище. І я відкрив для себе ще одну проблему сходження наодинці — немає чужих слідів і глибокий свіжий сніг. Була ділянка, яка мене майже зламала — дуже крутий схил, який треба перетнути по діагоналі вгору. Робиш крок — і з'їжджаєш зі снігом назад на те ж місце. Це була справжня боротьба. Але врешті-решт я з нею впорався.

Раптом я опиняюся на майже рівній поверхні, а на снігу — широка протоптана стежка. Я здивувався. Може, зо далі чекати, побачити гірську хатинку з яблучним пирогом і глінтвейном?

Але там був лише Табір 4 на висоті 7400 метрів. Якісь намети, якісь вогники і… якісь люди!

І, до речі, саме тут було найхолодніше місце — я був усередині хмари, навколо туман, доволі вітряно, а час — якраз перед світанком (близько 4:00 ранку). Відчувалося дуже вологе і холодне повітря. Я лише 5 хвилин відпочив, з'їв снек і випив трохи гарячої води, але цей холод буквально виштовхнув мене далі.

Рельєф тут значно простіший — не треба користуватися жумаром. Місцями взагалі немає мотузок. Тож тут мало б бути легше йти, але… висота. Робиш кілька кроків (ну, може, не кілька, скоріше 10-20) — і треба час, щоб віддихатися.

Тим часом почало світати. І відчуття вже стали значно кращими. Принаймні бачиш, де ти і куди йдеш. А попереду ще збіса довгий шлях — нескінченний схил, і ніякої вершини не видно.

Одразу після Табору 4 я нарешті зустрів на шляху вгору ще когось. Вони йшли так повільно, що я їх обігнав. І з цього моменту з'являлося багато інших груп і альпіністів — одні йшли вгору, інші вниз (деякі, мабуть, без вершини: ще зарано, щоб устигнути на вершину).

Через кілька годин… я почав хвилюватися, чи вистачить мені кисню. Я вже на другому балоні (перший залишив на дорозі до C4). Це смішна (а може, не дуже смішна, радше сумна) історія. Я розповім про неї в кінці статті.

Отже, зараз я використовую свій другий і останній балон кисню, і в ньому залишилося 110 бар з 270.

За моєю поточною витратою — 2 літри кисню на хвилину при об'ємі балона 4 літри — у мене є 440 літрів. Це 220 хвилин, тобто трохи менше 4 годин.

Коли я рахую це вдома, то все легко й очевидно… Але там, на висоті близько 7600 метрів у розрідженому повітрі, це було вищою математикою. Я перераховував разів 10 і все одно не був певен, чи отримав правильну відповідь.

А скільки часу мені треба, щоб дістатися вершини? І чи залишиться щось на дорогу вниз? А що, як кисень закінчиться прямо на вершині?

Я питав інших альпіністів — скільки ще до вершини? І відповідь не радувала — може, 3 години, може, більше.

Згодом я зустрів хлопця, який щось лагодив збоку від стежки. Поруч на снігу лежала рукавиця. Випадково я помітив, що це нетиповий бренд, який носять усі — це український бренд, Fram equipment. Я здивувався і сказав «Привіт». І, виявляється, я знаю цього хлопця. Ми вже зустрічалися на Лхоцзе! Оце так сюрприз.

Я поділився з ним своєю проблемою щодо кисню, і він підтвердив мої розрахунки. І сказав, що до вершини більш-менш 2,5 години. Тобто мені вистачить чим дихати до вершини і ще на спуск нижче 8000 метрів. Теоретично.

З цим висновком я продовжив підйом.

І ось, через приблизно дві години, я раптом дійшов до місця, з якого видно вершину (більш-менш), і вона дуже близько, зовсім близько, я майже там.

Який сюрприз! Весь шлях у мене були сумніви — а що, як? Ну ви знаєте: погода погіршується, кисень закінчується, не можу йти далі… Багато чого може піти не так.

І в той момент я зрозумів — я це зроблю. Погода ідеальна — сонце, вітру немає, кисень ще є.

Це місце — біля підніжжя «фальшивої» вершини, до 2022 року майже всі експедиції використовували саме її як кінцеву точку. Але справжня вершина на кілька метрів вище і ще на кілька сотень метрів далі. Туди веде супер-крутий схил, який треба перетнути по діагоналі. Технічно нічого складного, просто дуже експонована ділянка. Нічого немає під тобою, майже вертикальна стіна…

Ще один поворот за скелею — і я бачу вершину, лише за 15 метрів від мене. І черга альпіністів. Вершина дуже вузька — місця лише для 2, максимум 3 людей. І всі хочуть зробити фото з вершини. До того ж, це потрібно, щоб підтвердити, що ти справді туди дістався. Після 10 хвилин очікування я нарешті на вершині гори Манаслу — восьмій за висотою вершині світу, висотою 8163 метри. Час — 8:40 ранку. Тобто від Табору 3 до вершини знадобилося майже 12 годин сходження.

Погода ідеальна — вітру немає, сонце, гарна видимість (над хмарами). Звідси навіть видно кілька інших восьмитисячників.

Тепер пора йти вниз. Хоча спуск значно простіший і швидший, він надзвичайно важкий. Тіло вже виснажене довгим підйомом. І це не лише моя проблема — я бачив людей, які ледве можуть іти без допомоги шерпів. А мені на чиюсь допомогу розраховувати не доводиться.

Шлях до Табору 4 відносно простий — просто переставляй ноги. Тож я йшов із зупинками на відпочинок і відеозйомку. А після Табору 4 — та сама надкрута ділянка. Що сказати, удень вона не настільки страшна, особливо на спуск. І тепер немає вітру, що замітає сліди. Я підібрав свій перший балон кисню (що залишив під час підйому) бо я повинен його повернути в базлаг.

Близько 14:00 я в Таборі 3. Тут я роблю довшу зупинку, щоб відпочити. Я дуже радий, що в мене тут є каремат. Подрімав, перш ніж продовжити спуск до C2. Якщо пам'ятаєте, усе моє спорядження — там: намет, спальник, їжа. Тож мені треба туди, в C3 залишатися не можу. На щастя, це доволі близько, і вже за годину, десь о 17:30, я був на місці.

Шеф на кухні був такий ласкавий, що дав мені чогось випити, в смислі чаю, а не те що ви подумали. З моменту початку штурму вершини я загалом випив, мабуть, 2 літри води. Починаючи з вершини, мене мучила спрага. Тільки опинившись у наметі, я одразу заснув, попри те, що дуже хотів повечеряти. Прокинувся о 21:00 і вирішив, що вже надто пізно їсти, і знову заснув.

Наступного ранку — час пакувати все і йти назад. Рюкзак був такий важкий, що я вирішив дещо залишити. Тож залишив усю решту їжі, газ і навіть деякий одяг. Усе через ті балони кисню — вони збіса важкі. Кілька разів я стояв у чергах на складних ділянках між C2 і C1, але це навіть було добре — хоч відпочити. Той рюкзак мене вбивав, такий важкий. Під кінець шляху я почувався так, ніби мені треба відпочивати кожні 10 метрів. У C1 я відпочив довше перед фінальним кидком до базового табору. Було дуже довго і виснажливо і нічого цікавого.

І нарешті я в базовому таборі.

Привітання від команди та інших альпіністів (багато хто з них теж зробив це того ж дня або днем раніше).

Наша кухонна команда приготувала святковий торт, і я нарешті можу випити пива.

Кисень

Тим часом ви можете побачити, як той снігопад змінив базовий табір. І, виявляється, це був один з найпотужніших снігопадів за останні роки. Внизу, в долинах, ішли рекордні дощі. Понад 200 людей загинули, тисячі будинків пошкоджені повенями. Після снігопаду жодному альпіністу не вдалося досягти вершини, попри спроби. Шлях до C4 був знищений. Тож я радий, що прийняв правильне рішення.

Повертаюся до історії з киснем. Перед виходом з Табору 4 я під'єднав редуктор і маску до балона і поклав балон в рюкзак.

Через якийсь час (мабуть, годину сходження) я зауважив тихий шиплячий звук з рюкзака. Але я вирішив, що це нормально. Мабуть, так і має працювати редуктор, — і продовжив підйом. А ще трохи згодом я відчув, що дихати, м'яко кажучи, дуже важко. Так точно не має бути. Я перевірив індікатор у кисневому шлангу — він був на нулі, тобто кисень не йшов. Що за фігня?

Я зняв рюкзак, щоб подивитися, що відбувається, і побачив, що манометр на моєму балоні показує нуль. Тобто він порожній. Що за хрін, там же мало вистачити приблизно на 8 годин (при споживанні 2 літри на хвилину, а в мене стояло 1,5 літра). Мабуть, я недостатньо щільно закрутив редуктор, і був витік між балоном і редуктором. Або щось не так з самим редуктором (десь зіпсована прокладка). Я не знаю, та й полагодити це тут все одно ніяк. Це була катастрофа - я втратив половину свого кисню на самому початку шляху.

Я все одно вирішив іти далі, поки можу. Під'єднав другий (і останній) балон і закрутив його щосили. Витоків немає, принаймні шипіння не чую. Тож порожній балон я залишив там, просто встромив його в сніг, щоб забрати на зворотному шляху. З того моменту я постійно прислухався до підозрілих звуків і кілька разів перевіряв споживання. Усе було добре.

Решту історії ви вже знаєте.

А, ще одна штука! Коли я повертав балони в базовому таборі, я помітив, що один значно важчий за інший. І подумав — а може, він був не зовсім порожній? Може, манометр показував нуль, бо редуктор просто відкрутився від балона? І, можливо, там ще було повно кисню?

Ми вже ніколи не дізнаємось!

Чи спробую я знову залізти на восьмитисячник? А чому б і ні!

Ви також можете подивитися відеоверсію цієї історії (з купою крутих кадрів) на моєму YouTube-каналі — https://www.youtube.com/@JustFromThere

У цій експедиції я користувався деяким спорядженням бренду Turbat. У мене є термобілизна, фліска і куртка. Я носив це постійно — на треку, на ротаціях і навіть на штурмі вершини.

Воно розроблене і вироблене в Україні. Це не реклама, мені за це не платили — я просто хочу поділитися своїм досвідом і підтримати їх. Тож якщо вам потрібне якісне спорядження і ви теж хочете підтримати український бренд — ласкаво просимо.

https://www.turbat.ua/